ЧЛЕНИ ГУРТКА, СНІГУР АНАСТАСІЯ ТА БУДЯК РАДМІЛА, ПОДАЛИ ЗАЯВКИ НА УЧАСТЬ У КОНКУРСІ "Я ГОРДИЙ ТИМ, ЩО УКРАЇНЕЦЬ". АНАСТАСІЯ ПРЕДСТАВИЛА НА РОЗГЛЯД КОМІСІЇ ОПОВІДАННЯ "НІХТО Й НЕ БАЧИТЬ, ЯК СИРОТА ПЛАЧЕ", А РАДМІЛА 4 ВІРШІ: "УКРАЇНІ", "ПІД ДЕБАЛЬЦЕВО В КОТЛІ", "ПЕРЛИНИ ЦВІТ" ТА "КАМ'ЯНКА".

Ніхто й не бачить, як сирота плаче…

Сидить у бур’янах і грається. Цілий день у степу – ніхто й не бачить, що він робить. Жилося сім’ї Тараса важко: через поневолення батьків діти були недоглянуті, хата маленька. Билися тато з мамою як птаха в клітці, єдина підмога в неньки була – це Катря, найстарша сестра Тараса, найстарша по господарству, поки батьки в полі. Їй потрібно було слідкувати за меншими та худобою, готувати й прибирати, але й сама  вона  ще дитина, тож часу в неї майже  не було, щоб угледіти, де носить малого Тараса.

         А хлопчика не цікавили забавки однолітків, його манив навколишній світ, який для нього був такий незрозумілий і дивний. Тарасу кортіло більше дізнатися, його цікавило довкола все.  І взагалі, виростав хоч до рани прикладай хороший, мовчазний і завжди в чомусь замислений. Хлопчика рідко бачили біля хати, він завжди був де-інде: біля кузні діда Панаса, при дорозі коло кобзаря, в левадах під деревом. Краєм вуха чув розмови дорослих. Якось долетіло, нібито є на краю землі залізні стовпи, що підтримують небо, так він пішов їх шукати у степ. Заліз на високу могилу, дивитися – нічого немає! «Темніє, –  думає він. – Та ні! Піду, мабуть, завтра пошукаю ті стовпи, а братам і Катрусі скажу, що бачив їх.» Покотився він з могили і вирушив додому. Коли бачить аж їдуть шляхом подорожні. Вони, дивуючись, що таке мале поночі одне, спитали в нього:

– Куди ти йдеш?

А Тарасик відповідає:

– В Кирилівку!

 – Та Кирилівка не там, зовсім з іншого боку! Сідай у віз, підвеземо! 

Так і потрапив Тарас знову додому. Прийшов, а сім’я вже вечеряє. Катруся стоїть біля дверей, не їсть, голову рукою підперла,  коли бачить – Тарас повернувся!

– Волоцюго, де ти блукав? – і посадила його собі на коліна. Пригорнула Катруся голову малого до грудей і прошепотіла:

– Рідненький, не ходи від хати далеко.

 Потім Катря поклала Тараса на лаву, прикрила ряденцем, ласкаво поцілувала. А хлопець згадав, що хотів розказати сеструні про стовпи, які хотів побачити. «Вони напевно оце дальше мене ходили, що бачили…», – подумав, але тяжкі повіки насувалися на очі, а думки роїлися десь уже вві сні: як знайти ті стовпи. Вони то ставали якісь велетенські і насувалися темінню над його головою, то зривалися ввись блакиттю, запалюючись на вершині яскравим сонцем, ніби пророкуючи майбутнє Тараса.   

 Перлини цвіт

Перлини цвіт ви бачили коли?

А я і бачила, і чула!

Переливався і дзвенів,

І розпускався, і летів!

То золотом по хвилях слався,

То плив в нетлінне майбуття;

Він мінився і розвивався,

І всіх просив про каяття,

Бо на землі, де він зродився,

Боявся впасти в забуття.

Перлини цвіт ‒ Шевченка слово,

Воно в серцях наших горить

І кожен час в новій обнові

Красою сяє і дзвенить.

Пророче слово нам лунає

Мов відголосся голосів

Народ, що будить й підіймає,

І хуторів, і міст, і сіл!

Здіймайся, слово Кобзареве,

Лети палаючим вогнем!

Розлийся перлами вишнево!

Розтни  невігластво мечем!

Тарасе, прикро, що немає

Тебе сьогодні в трудний час

Бо хто, крім тебе, добре знає,

Які слова пробудять нас.

Україні

Хворію я тобою,Україно!

Ти ж така квітуча і жива.

Нащо  тебе нищать,Україно?

Де взялося кровопролиття?

Нащо нам ці війни, ці страждання,

Нащо нам такий пекучий біль?

Це все для щасливого єднання,

Чи для розпачу,п'янкого, наче хміль?

Скільки душ злетіло вже у небо,

Скільки їх покинуло свій дім.

Вони билися за нашу Батьківщину,

Вони йшли, не боячись врагів.

Тяжко матерям, хто має сина,

Вони ждуть його,напевно, кожну мить.

І вони здіймуть всю Україну,

Щоб з дитиною хвилиночку прожить.

Знаю я, моя ти Батьківщино,

Подолаємо усе це навіки,

Аби жити мирно і щасливо,

Ми у єдності лишимось назавжди.

Адже ми проходили колись вже

Знищені міста і смерть синів –

Це було улітку в сорок перший,

Та тоді німецький стяг білів!

Поряд йшли грузини й білоруси,

Щоб порятувати рідний край,

І ніхто вкраїнців не примусив

Захищати на Росію шлях!

Мабуть, руські браття призабули

Що заповіли наші діди:

Аби ми ніколи не відчули

Подиху холодного війни!

Кам'янка

О Кам'янка – і серце розквітає,

Бо це земля моїх дідів, батьків.

Шепоче гай разом із небокраєм,

Й багряне сонце мчить поміж полів.

Тут височіє рідний наший парк,

І Тясмин протікає мимоволі

Та хвилею дає нам добрий знак,

Краплинками спускаючись в долоні.

Він омива кришталем береги,

А в річку спогади спускаються із неба.

У Тясмині дзеркальному чарують вечори,

І зорі сиплються крізь стомлені дерева.

Так, Тясмин є для мене дорогим,

Адже дитинства проминули спільні роки.

Хоч подих берега здається мовчазним,

Проте запам'ятаю Тясмин цей широкий.

В прогулянці по березі проходили літа.

Тут перша зустріч відбулася в когось.

Колись була і річка  молода,

Та теж спливла роками за свідомість.

Під Дебальцево в котлі…

Під Дебальцево тривають

Зіткнення запеклі:

Україна у вогні,

А Донбас у пеклі!

Рання зіронька встає –

Війна дань збирає.

Летить звістка матері:

Сина вже немає.

Не плач, мамо, не журися:

Бог з небес все бачить.

До схід сонця помолися:

Хай мені пробачить.

Що не встиг найдальш від хати,

Рідної землиці

Закопати супостата

Без святой водиці!